ВІВАТ, НАУКО МОЛОДА - 2026!

З метою вшанування наукових працівників, їхнього внеску в розвиток держави, технологій та інновацій, відповідно до указу Президента України 1997 року, щороку в третю суботу травня відзначається День науки в Україні. Це свято об'єднує дослідників, викладачів та студентів, учнів-дослідників МАН, які працюють задля майбутнього України.

У Білоцерківському академічному ліцеї вже стало традицією в ці дні відзначати юних науковців, які презентували свої дослідницькі проєкти на І-ІІІ етапах Всеукраїнського конкурсу-захисту наукових робіт в МАН та переможців та призерів ІІ та ІІІ етапів Всеукраїнських учнівських предметних олімпіад. Цьогорічний ліцейський День науки відбувся в Київському університеті права, який є одним із провідних навчальних закладів України та єдиний у нашій державі заклад освіти, підпорядкований Національній академії наук України. З 1995 року заклад став правонаступником Вищої школи права при Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Концепція діяльності університету побудована на інтеграції юридичної освіти і фундаментальних теоретичних досліджень у галузі права, що дає реальну можливість отримати знання і досвід за новою формою навчання завдяки оптимальному поєднанню фундаментальної науки та освіти та готувати висококваліфікованих юристів для державних і правоохоронних органів, сфери ринкової економіки та наукової сфери.

Під час заходу відбулася зустріч з ректором Київського університету права НАН України кандидатом юридичних наук, професором, заслуженим юристом України Бошицьким Юрієм Ладиславовичем та провідними вченими — докторами й кандидатами наук, викладачами кафедр.

Захід відбувся за сприяння друзів ліцею: Ніколаєнка Максима Валерійовича — співзасновника товариства «Даніком-груп»; Мороз Світлани Петрівни — директорки маркетингу і реклами «Укрінтерм»; Савчука Олега Васильовича — директора ТОВ «Трібо».

Галерея

Як робили перші кроки в науку наші ліцеїсти?

Вадим Лінкевич

Вибір теми, дослідження праць інших авторів, опрацювання результатів власного дослідження, виведення складних фізичних формул і, нарешті, захист роботи та участь в олімпіадах — те, що здавалося лише спробою чогось нового, перетворилося на справжню історію, у якій взяло участь кілька десятків учнів та вчителів нашого ліцею. Результатом цієї напруженої роботи стало здобуття другого місця на II етапі конкурсу-захисту дослідницьких робіт МАН та третього місця на II етапі Всеукраїнської олімпіади з фізики. Ці здобутки стали спільним внеском у скарбничку досягнень нашого ліцею. Це лише один із десятків шляхів випробувань та роздумів «Як краще?», який пройшов я. Проте й інші ліцеїсти не стоять осторонь та проявляють свої знання й таланти за кожної нагоди.

Логічним і найбільш урочистим акордом цього інтелектуального марафону стала поїздка до столиці. Ступивши на поріг Київського університету права НАН України, я відразу відчув масштабність події. Величні зали, академічна тиша, портрети видатних науковців на стінах — усе це надихало та створювало атмосферу глибокої пошани до знань. Перед початком офіційної частини ми мали кілька годин, щоб оглянути територію університету, його аудиторії-атріуми та унікальний музей криміналістики. Під час екскурсії нам розповіли захопливу історію становлення криміналістики як науки, її розвиток від ідей основоположника Ганса Гросса до сучасних методів дослідження. Надзвичайно цікавою була і зустріч із відомим українським правозахисником, головою правління міжнародної громадської організації «Міжнародна Ліга захисту прав громадян України» Едуардом Багіровим. Його розповідь про важливість адвокатсько-правової діяльності для майбутнього нашої держави змусила багатьох із нас замислитися над роллю права в житті кожного громадянина.

Церемонія нагородження в університеті пройшла в надзвичайно офіційній та піднесеній обстановці: вступні слова директора нашого ліцею Яременка Михайла Григоровича, а також ректора університету Бошицького Юрія Ладиславовича заклали початок урочистості. Делегація нашого закладу була досить численною — близько 30 ліцеїстів із вагомими досягненнями в МАН та олімпіадах були запрошені для відзначення. Усі учасники отримали від університету пам’ятні та корисні подарунки: книги, присвячені праву зарубіжних країн, які стануть цінним доповненням до наших домашніх бібліотек.

Окремим приводом для гордості стала згадка про наших ліцеїстів, які дійшли до фінального, третього етапу захисту робіт МАН: Тищенка Максима, Розгон Дарію та Самогородську Дарину. Хоча на момент вручення результати їхнього захисту ще не були відомі, сам факт їхньої участі на такому високому рівні викликав щире захоплення у всіх присутніх. Також особливою відзнакою Вченої ради університету була нагороджена Рябоконь Марія, яка посіла перше місце на ІІІ етапі Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії України.

Попри всі досягнення ліцеїстів, я розумію: наші перемоги, від призових місць до участі у фіналі МАН, стали можливими виключно завдяки неймовірним зусиллям наших ліцейських вчителів. Саме педагоги стали тими наставниками, які зробили величезний внесок у наші результати.

Від імені всіх ліцеїстів, хто взяв участь у науковій діяльності, висловлюю безмежну вдячність Терехову Володимиру Франковичу та Тереховій Ользі Олександрівні, Грушник Оксані Іванівні, Ільченко Тетяні Анатоліївні, Яременко Ніні Володимирівні, Позняковій Світлані Василівні, Беник Ользі Никифорівні, Білопольській Тетяні Василівні, Козуб Ганні Олександрівні, Щасливій Наталії Святославівні та Пащенко Тамарі Вікторівні.

Анастасія Могилка

У мене були інші уявлення про те, як виглядає цікаве життя старшокласниці. Але якось так сталося, що одного жовтневого вечора я сиділа над чистим аркушем і думала: ну добре, з чого взагалі починається наукова робота? З теми? З гіпотези? Чи з моменту, коли просто перестаєш боятися виглядати надто серйозною?

Мабуть, з останнього.

Перші тижні були схожі на спробу зібрати пазл, половину якого хтось заздалегідь сховав. Джерела суперечили одне одному, нотатки розповзалися по зошитах і телефоні, а науковий керівник дивився на мої перші начерки з тим стриманим виразом обличчя, який означає: «Ми ще попрацюємо». Це не було критикою — це була правда. І з нею треба було щось робити.

Поступово хаос починав набувати форми. З'явилася структура, потім — аргументи, потім — те дивне відчуття, коли розумієш, що твоя думка вже не просто «думка», а позиція, яку можна відстояти. Це відчуття, мабуть, і є головним, що дає МАН — не диплом, не запис у портфоліо, а вміння стояти за своїми словами.

Захист я уявляла по-різному. Здебільшого — як щось моторошне. Члени журі, тиша, і ти посеред усього цього зі своїми слайдами та серцем десь у горлі. Насправді виявилося інакше: так, хвилювання було — але воно було живим, не паралізуючим. Запитання журі виявилися не пастками, а справжнім діалогом. І саме цей діалог — коли дорослі фахівці говорять з тобою як із рівною — запам'ятався найбільше.

А потім був Київ. Точніше — Київський університет права НАН України. Я не знала, чого очікувати. Слово «університет» малює в уяві щось монументальне — колони, мармур, нескінченні поверхи. Тут усе було інакше: компактно, без зайвої величі, але з тією особливою атмосферою, яка буває лише там, де знання справді поважають. Не виставляють напоказ — а живуть із ними щодня.

Ми приїхали зранку, і до початку церемонії залишався час — його вистачило, щоб трохи оглянутися, поговорити, видихнути після дороги. Університет виявився місцем, де кожна деталь щось говорить про свій предмет: право тут не абстракція з підручника, а жива матерія, з якою тут щодня працюють люди. Навіть коротка екскурсія дала більше розуміння, ніж кілька параграфів зі шкільної програми.

Зустріч із людьми, які присвятили своє життя правозахисній діяльності, теж виявилася несподівано особистою. Вони говорили не мовою гасел, а мовою конкретних історій — де право або рятувало, або підводило, і як тонка ця межа між одним і другим. Я слухала і думала: ось чому це важливо вивчати. Не заради оцінок і не заради вступу — а тому що це стосується кожного.

Церемонія нагородження — окрема глава.

Є щось дуже особливе в тому, щоб сидіти в залі, де поруч — однолітки, кожен зі своєю темою, своїм шляхом, своїми місяцями роботи. Ми всі були такими різними — і водночас однаковими в одному: кожна й кожен із нас колись вирішив спробувати. Не відмахнутися, не сказати «це не для мене» — а спробувати.

Коли директор ліцею виходив на сцену і говорив про наших учнів — відчувалася та гордість, яка не потребує слів. Вона просто є, тиха й тепла, десь між ребрами.

Додому поверталася з книгами в руках — подарунок від університету, два томи про право зарубіжних країн — і з думками, які ще не вкладалися в жодну чітку форму. Щось змінилося. Не різко, не драматично — але змінилося.

Я думаю, це і є найчесніший результат будь-якої справжньої роботи: не нагорода, не рядок у резюме, а те, що після неї ти вже не зовсім та сама людина, якою була до початку.