Ретроспектива: сторінки газети минулих років

Сторінка газети «Ліцейський мудрець», № 36, травень 2008 року

Книги – мовчазні душі найкращих людей

Пройдемо між книжковими стелажами у бібліотеці. Проведемо рукою по ребристих корінцях. Як бруківка… Доверху, донизу, доверху, донизу… Як дорога. Дорога життя. І за кожною обкладинкою щось своє. Усьому свій час. Час летіти вперед, долаючи неможливе. Час осмислювати здобуте. Час ділитися надбанням. Тільки здолавши біль, зможеш відчути цей біль в іншого. Тільки переживши любов, зможеш побачити світ любові в очах оточуючих. Тільки захлинувшись зрадою ближнього, зможеш побачити підступність деяких своїх вчинків. Тільки відкривши світ, збагнеш свою душу, а, збагнувши душу, відкриєш світ. І виникне потреба поділитися цим. І почне писати перо, і народиться книга, яка переживе десятиріччя, сторіччя. І в хвилини смутку й радості, пошуків і роздумів, відкриваючи сторінки вічних книг, знаходиш те, що підказує тобі вихід, мудро направляє і допомагає вистояти. Розмова з книгою – як розмова з мудрою людиною. Ти починаєш, а вона продовжує твою думку. Ти ще не встиг сказати, а твій співрозмовник озвучує твої міркування. І ти насолоджуєшся бесідою з однодумцем. Книга не з'явиться просто так. Вона прийде в твоє життя тільки тоді, коли в цьому буде потреба. Вона прийде несподівано, але вчасно. Вона промовить до тебе словами, які співзвучні твоїй душі. І не дивуйся цьому. Тому, що ця книга написана саме для тебе. Книга розмовляє з тобою. А може, це не книга? Може, в цих мертвих буквах заховалася енергетика та єство душі письменника? І саме зараз, входячи вунісон з твоєю душею, душа майстра говорить, допомагає, веде… Читайте книги, спілкуйтеся з мудрістю душ найкращих людей цього світу!

Арсеній Федосюк

Сторінка газети «Ліцейський мудрець», № 51, листопад 2014 року

Лебедята стають на крило

Тут найменш доречна асоціація з казкою Андерсена, бо людина, про яку піде мова в цій даній розповідці, ніколи не була «каченям» і не переживала мук від своєї непричетності до світу, як герой Андерсенової казки. Уже тоді, влітку 2005 року, коли він з'явився в ліцеї, маленький хлопчик, що випередив своїх ровесників на два роки, бо пішов до школи в п'ять, а на другий курс ліцею потрапив у 12 (наймолодший ліцеїст за всю історію), і тоді він справляв враження дорослої дитини. Ні-ні! Не зростом, статурою чи зовнішністю, а особливою серйозністю, своїм поглядом на важливі речі й глибокою філософською замисленістю. І навіть тоді, коли рослі однокласники любили піднімати його на руки, а він дзвінко сміявся (у нього був тоді особливий сріблястий сміх), ми зі зворушенням дивилися на цю картину, це втішало, а не дратувало. Він випустився з ліцею у віці п'ятнадцяти років – рідкісний випадок, але наші побоювання за його адаптацію в дорослому житті були марними, він знайшов себе у середовищі патріотично настроєної молоді Києво-Могилянської академії. Прийнято говорити «знайшов/зайняв свою нішу». Але це не про нього, бо в ніші дехто хоче сховатися: він не ховався. Ні тоді, ні зараз. Пригадую відповідь його мудрої мами, Тетяни Арсеніївни, на мої слова, що він дуже юний (це був 11 клас), не до кінця усвідомлює усю важливість моменту закінчення ліцею, ЗНО, тестового контролю. – Він юний за віком, – сказала Тетяна Арсеніївна, – але отут, у серці, він старший за нас із вами. Слова матері, яка так глибоко знає серце свого сина, і слова матері, яка дала синові таке серце! А ми, вчителі, самі вчимося усе життя, і треба ж було шести років, щоб я переконався: і серцем він був завжди дорослий, і розумом, і почуттями перегнав своїх ровесників і старших за себе, і патріотизмом, і відповідальністю, і мужністю, і цілеспрямованістю. Ми зустрілися влітку 2013 року в ліцеї, і більшість із нас не впізнали його: високий, ставний, широкоплечий, від свого зворушливого отроцтва зберіг тільки неповторну усмішку, лукавинку в погляді й той вислів, яким закінчував і колись кожне своє речення: «ось так!». Із яким захопленням він говорив про свою магістерську дипломну роботу про іллірійський рух в хорватській історіографії, про Хорватію й інші постюгославські країни, історією яких цікавився й глибоко вивчав. Переді мною не була інша людина. Це був той же Арсеній – книжник й інтелектуал, історик і патріот – громадянин, відкритий для світу, сучасний молодий чоловік. Думаю, саме ця європейськість і привела його з першого дня на Майдан у листопаді 2013 року. Він зазнав болю – фізичного й духовного – від ганебного для тодішньої влади розгону молодих людей в ніч на перше листопада; він брав участь у подіях на вулиці Грушевського й Інститутський, де ще сиділи, як у відомій казці Юрія Олеші, ненависні товстуни, він ішов за покликом Небесної Сотні під незабутню мелодію «Плине кача…». Усе це призвало його в ряди добровольчого батальйону «Санта Марія», який діє в зоні АТО. На основі «Сотні Ісуса Христа», створеної ще на Майдані, бійців батальйонів «Шахтарськ», «Азов» був створений цей батальйон, що складається з воїнів, які мають серйозний бойовий досвід, багато з них брали участь у боях в Іловайську, Мар'їнці, Пісках, у визволенні Маріуполя, а 24 серпня знову повернулися до Маріуполя – міста, яке потребує захисту від нових хвиль агресії. Географія пересувань батальйону – Оленівка – Широкине – і знову Маріуполь. В обов'язки вояків увіходять так звані «артилерійські дуелі», обстріл позицій противника, виконання розвідувальних функцій для коригування вогню, диверсійна діяльність з метою ліквідації ворожої техніки, зміцнення оборонних позицій в місті, боротьба з терористами й коригувальниками. Серед тих рядових, хто ходить на завдання, виконує обов'язки воїна й наш Арсеній. Військова секретність не дає нам журналістського права писати про бойові дії – лише про будні. Батальйон «Свята Марія» одержав таку назву, бо його бійці люди віруючі й сподіваються на допомогу Пресвятої Богородиці, бо інших надій на перемогу немає. Центральні органи влади допомоги батальйонові не надають, хіба волонтери, та ще місцеві хлопці бажають вступити в ряди й проходять вишкіл. Чим сильна військова одиниця? Особовим складом, командирами й вірою. Нехай же покриває Пресвята Богородиця своїм святим омофором тебе, Арсенію, і твоїх бойових побратимів, нехай відводить очі й кулі ворога, як не раз являла чудо в християнській історії. Ми молимось за вас. Коли лебедята піднімаються на крила – вони стають лебедями й самі торують свій шлях. Мій хлопчику, мій білий лебедю, на чорних крилах війни пролітає твоя юність, але прийде весна, і зацвітуть сади, й історія Хорватії за цей час не зміниться так, як історія України. Це все почекає. Дочекаємося й ми, щоб обійняти героя, який повернеться з перемогою.

Володимир Франкович