ПОЗИВНИЙ «ПРОЦЕС»

Кожен народ має право на власну державу, релігію, історію, мову та культуру. Ця істина вже понад 70 років прописана в основних міжнародних договорах і статутах міжнародних організацій. Проте є право, яке не прописане, але є найважливішим, визначальним – це право вибору. Кожен народ має право обирати, яким шляхом розбудовувати свою державу, політичні та економічні інститути, суспільні відносини. Історія багатьох країн і народів світу показує, що часто власний вибір вимагає постійної боротьби за реалізацію права вибору, права бути вільним. Ніщо не вартує так дорого і не здобувається так тяжко, як національна свобода.

У листопаді 2013 р. – лютому 2014 р. відбулися величезні зміни в житті України. Вони увійшли в історію під назвою «Євромайдан», «Революція Гідності». Мільйони українців взяли активну участь у її буремних подіях: стояли на майдані Незалежності в Києві, на площах обласних і районних центрів, допомагали активістам фінансово, продуктами і медикаментами, морально. Вони прагнули здійснення мрії – побудови нової України, держави з високими політичними, економічними, гуманітарними стандартами, країни, в якій би вони, їхні діти та онуки мали певне майбутнє. Майдан став відправною точкою кардинальних змін у країні, символом патріотизму та жертовності. Він запустив процес не лише трансформації політичних, соціальних і культурних перетворень, а й сприяв народженню нової патріотичної генерації українців, які чітко усвідомлюють свою національну ідентичність, загартували волю і зробили цивілізаційний вибір. Серед таких патріотів Федосюк Арсеній Миколайович, випускник Білоцерківського ліцею «Мала академія наук» (на той час Білоцерківського державного ліцею).

Народився Арсеній 08.03.1993 року в Білій Церкві. Мама – учитель, бабуся – бухгалтер, а дідусь – військовий. Жили разом. До трьох років навчився читати, писати і рахувати, тому в п'ять років пішов до школи. Арсеній поділився власними роздумами: «Патріотичні почуття виникли, мабуть, ще у 8 класі, коли вчителька історії Ольга Василівна Бурлака просто подавала інформацію про події вітчизняної історії, вже тоді в мені пробуджувались патріотичні почуття, можливо, навіть ненависть. Я зрозумів важливу річ: споконвіків, ще, мабуть, з ХІІ століття українці постійно воюють з Росією. І вже тоді, вже у восьмому класі, мої дитячі мізки ніяк не могли зрозуміти: чому ми постійно з ними воюємо й ніяк не можемо перемогти? Мабуть, з цього моменту і почався мій шлях як націоналіста». [3].

Після закінчення Державного ліцею у 2008 році, у віці п'ятнадцяти років, Арсеній став студентом історичного факультету Національного університету «Києво-Могилянська академія». У 2014 закінчив бакалаврат, та магістратуру закінчити не встиг, оскільки завадили події Революції Гідності та російсько-українська війна.

На Майдан Арсеній пішов з перших днів. Обурливо відреагував на застосування сили 30 листопада 2013 року під час розгону студентів. Арсеній став активним учасником подій на вулиці Грушевського 18 лютого 2014 року. Коли всі мас-медіа розповсюджували інформацію про те, що планується зачистка Майдану, було відключено метрополітен, майже не ходив громадський транспорт, Арсеній вирішив, що за будь-яку ціну має дістатися Майдану. Всім здавалося, що Майдан приречений, та все ж силовикам не вдалося взяти його в «кільце», як планувалось: «Беркут» закрив всі проходи, але в напрямку Бессарабки прохід все ж залишався відкритим. Арсеній з товаришами опинився всередині палаючої будівлі, вперше побачив обгоріле тіло, поранених людей з пробитими головами. Під час цієї сутички пострілом із дробовика Арсеній був поранений в голову, один з осколків застряг всередині і до цього часу там знаходиться. Навесні 2014, коли розпочалися бойові дії на Сході України, Арсеній зрозумів, що він має йти на війну, планував якомога скоріше бути на передовій, але ще не розумів, як він має це зробити.

Він дуже переймався з того приводу, що все скоро скінчиться, звільнять окуповані території без нього. Тому вже в серпні 2014 року разом із організацією «Братство» опинився в найгарячіших точках на Сході України. Заповнивши анкету, Арсеній пройшов три дні підготовки, потренувався на полігоні, отримав військову форму і зброю та відправився в Іловайськ. Враження від першого військового досвіду Арсеній передає так: «…ми приїхали і висадились за 5 кілометрів від Іловайська, до міста йшли через ліс, уздовж залізничної колії і наткнулись на ворожий ДОТ. У нас почали стріляти і першого з нашої групи відразу підстрелили. Потім розпочався бій із сепаратистами, який тривав близько чотирьох годин, хоча здавалося, що не більше 20 хвилин. У нас було двоє убитих і троє поранених. Через два місяці після Іловайська розпочалося формування батальйону «Свята Марія», який в основному займався розвідувально-диверсійною діяльністю. У нас були позиції у секторі «А», одним з перших місць розміщення стало місто Павлополь. Пізніше був Шахтьорськ, з яким пов'язана історія з присвоєнням Арсенію позивного «Процес». Коли бойові побратими придумували собі позивні, Арсеній не визначився й сказав, що він «в процесі». Та під час переклички командир зачитував позивні: «Сіті», «Святоша», «Браво». І тут: «В процесі»! Арсенію прийшлося відгукнутись. Уже пізніше цьому було надано філософське пояснення за змістом книжки Франца Кафки «Процес».[4].

Полк «Азов»

Із 2016 року життя Арсенія тісно пов'язане зі звитяжним українським полком «Азов», який був заснований ще в травні 2014 року, виховав безліч нескорених бійців, не одна сотня з яких віддала своє життя за Україну, відважно захищаючи Батьківщину. У літописі подій повномасштабного російського вторгнення саме полк «Азов» став символом незламності та витримки українського народу. Захищаючи місто Маріуполь, азовці ризикували своїм життям, аби не пропустити російських загарбників вглиб країни.

У Маріуполі Арсеній перебував із самого початку облоги міста. Військовослужбовець згадує, як у квітні 2022 року він та його бойові побратими здійснили майже неможливу місію, щоб дістатися до металургійного заводу через річку Кальміус. Під артилерійським вогнем вони переправлялися через річку на човнах. Температура води була близько 5 градусів за Цельсієм. Багато азовців загинуло під час цієї переправи. На «Азовсталі» ситуація склалась катастрофічна, за словами захисника, там було багато поранених, які помирали від сепсису, від гангрен, тому що медична допомога була практично відсутня.

Сам Арсеній Федосюк під час облоги Маріуполя був поранений артилерійським снарядом. Воїн розповідав: «Уламок снаряду влучив у ногу, і його не змогли витягнути, бо не було для цього умов». Тому він просто приймав антибіотики, щоб цей уламок прижився і не було сепсису, тож рана зажила з уламком, який залишився всередині. З їжею ситуація була також критичною. На світлинах, які відправляв Арсеній своїй дружині, можна було побачити щоденний раціон захисників «Азовсталі» – трошки каші й шматок сиру з пліснявою. Але то була не та пліснява, як у дорогих сирів, просто зіпсований сир.

Дружина Юлія розповіла, що останній місяць, коли чоловік захищав місто на заводі «Азовсталь», для неї, як для дружини, був найважчий у житті. Під час безперервних авіаударів неможливо було дати відсіч ворогу. Тоді зникли всі надії, що звідти можна вийти живим. Арсеній же додає: «По факту, на той момент, окрім людського ресурсу, у нас була певна кількість гранатометів. Запаси були доволі обмежені, але нам пощастило, бо в бункері були ще запаси технічної води». В таких жахливих умовах Арсеній Федосюк перебував до травня 2022 року, але, за словами бійця: «найгірші дні в Маріуполі були кращими, ніж у полоні».

Полон

Арсеній неохоче розповідає про цей жахливий період: «Тих, хто не був важкопораненим, вивезли в колишню виправну колонію у селище Оленівка. Почалися допити та катування. У кінці липня оголосили список, який нараховував 151 людину, – усі з полку «Азов», усіх переселили на територію індустріальної зони. Через 3 дні, вночі, коли люди спали, росіяни спровокували вибух, внаслідок якого загинуло близько 60 людей. Після вибуху до поранених не впускали медичний персонал, через що загинуло ще багато людей».

Інших військовополонених відправили до в'язниць Росії. Арсеній перебував у в'язниці міста Таганрог. Понад 7 місяців він потерпав від знущань ворогів. Його катували, били струмом, щоб вибити зізнання, а від голоду Арсеній ледь не втрачав свідомість: їжі давали стільки, щоб не померти від голоду. Постійне стеження, жахливі обмеження, як, наприклад, вдень не можна сідати та лягати на ліжко, дозволялось посидіти на лавці, не спираючись до стіни.

Звільнення

Його дружина Юлія не втрачала часу та усіма силами намагалася допомогти чоловіку. 11 травня 2022 року вона разом з дружиною командира «Азову» Дениса Прокопенка – Катериною –зустрілися з Папою Римським. Жінки просили понтифіка у співпраці з православною церквою ініціювати процедуру «extraction» для військових із «Азовсталі». Завдяки активності дружин азовців світова спільнота дізнавалася про українських бійців та ситуацію в Маріуполі, що сприяло подальшому звільненню багатьох азовців. 31 грудня 2022 року Арсенія Миколайовича Федосюка було визволено з полону. За словами Арсенія, світова громадськість навіть не уявляє, що відбувається з українськими військовими в полоні, саме тому вони недостатньо активно діють, щоб визволити наших полонених. Їм важко усвідомити, як ці події впливають на життя наших захисників та їхніх родин.

В останній день 2022 року Юлія та Арсеній знову побачилися. Дружина не відразу впізнала свого чоловіка, через його незвичний зовнішній вигляд. Юлія розповіла, що декілька днів після повернення з полону Арсеній взагалі не міг спати, тому насамперед необхідно було стабілізувати його психологічний стан і розпочати лікування. «І хоча він виглядає здоровим чоловіком, але 200 метрів він не пробіжить. Він має проблеми зі шлунком, спиною і з ногою», – зазначила Юлія. [4].

Арсеній продовжує активну роботу, щоб залучити світ до проблеми звільнення військовополонених. Перебуваючи на реабілітації в Ізраїлі, провів зустріч з засновницею фонду «Фонд Маша» – Марією Єфросиніною – за підтримки посольства України в Ізраїлі, на якій обговорювалось питання звільнення 700 військовослужбовців полку «Азов», які досі знаходяться у полоні. Цей підрозділ символізує для росіян ідентичність українців, які не збираються ставати на коліна, здаватися і будуть стояти до кінця. Вони це продемонстрували в Маріуполі. Вони були готові там загинути і вийшли в полон тільки через наказ Президента України. І, звісно, вони для кремля є найбільшою небезпекою, тому що вони надихають інших. Не тільки українців, а й інші поневолені народи, які російська федерація пригнічує десятиліттями, а то й століттями.

Повернення на фронт

На питання «чи страшно на війні?» Арсеній відповів: «Насправді страшно було постійно. Від страху смерті позбутися дуже важко, а якщо вже позбувся, то ніби втрачаєш прагнення жити. Ці відчуття взаємопов'язані і не існують одне без одного. А ще ти розумієш, що є речі значно важливіші, ніж твоє життя чи твої переживання: адже сотні і тисячі вже вмирали до тебе, і нічого страшного не відбулося, світ не зруйнувався. Тобто якщо з тобою щось погане трапиться, то ніякої катастрофи зі Всесвітом не відбудеться. Тому не варто особливо на цьому зациклюватися».

Сьогодні Арсеній стверджує, що готується повернутися на фронт. «Полон мені й усім іншим нашим людям лише додав додаткову мотивацію продовжувати воювати. Оскільки я на фронті з 2014 року, ці речі для мене вже мають персональний характер. Це вже для мене справа честі, як і для всіх людей з нашого підрозділу. І насправді вистачить пальців двох рук, щоб перерахувати людей з бригади «Азов», які звільнилися з полону після Маріуполя», – говорить він. Навіть ті, хто має ампутовані кінцівки, каже Арсеній, знаходять, як бути корисними для фронту. «Якщо для Росії ця війна ще не є тотальною, то для України це питання власного існування. Це не лише питання існування держави, це питання існування українського народу», – говорить Арсеній Федосюк.

Більшість із сучасних глобальних проблем мають соціальну природу: вандалізм, тероризм, злочинність, торгівля людьми, насильство, відсутність житла, безнадійність... Цей перелік можна було б продовжувати. Це ті явища, яких не тільки не повинно бути в цивілізованих суспільствах, а й моменти, коли кожен індивід робить вибір: захистити себе чи стати на захист інших, на захист своєї держави.

При першій же нагоді Арсеній зустрічається з ліцеїстами. Він ділиться власним досвідом про те, як формується патріотизм, роздумами про філософію війни як закономірного історичного явища, своїм баченням та оцінками історичних процесів подій сучасності.