«Тиша — це теж звук»

Відповідь: Прокинувся від вибухів. Гучні вибухи в небі було чути ще далеко, але дуже потужно. І це десь четверта ранку, мабуть, була. Ну, звісно, що вже далі не спав. Зрозумів, що почалося вторгнення. Вибухи тривали, потужні і далекі, такі, що вікна тремтіли. Поїхав на роботу десь о дев’ятій годині ранку. У напрямку з Києва на північ вже були черги велетенські на заправках і в аптеках. Усі втікали зі столиці, думали, що буде безпечніше по селах, але виявилось, що це не так. На роботі всі переключилися на новини про вторгнення. Повертався додому я близько 21:00 години. Цікаво, що ще вранці було так багато автомобілів, а увечері все ніби вимерло. Я їхав через Київ, то була пустка. Запам'ятав, що вже було світло вимкнене вуличне і заправки вже всі були закриті. Ще побачив таку річ цікаву: у Демидові, біля моста, крутились якісь люди, стояв автомобіль, такий джип камуфляжного кольору. Я про всяк випадок зателефонував у поліцію у Вишгороді, кажу: "Дивіться, так і так, там хтось крутиться". Але я так зрозумів, що це наші були.

Відповідь: Вранці 25-го чую якийсь гул на трасі Київ-Димер. Я спочатку подумав, що це наші їдуть. Узяв велосипед, поїхав до траси, але побачив, що, на жаль, ні, що це їде колона техніки окупантів, їдуть у сторону Києва.

Відповідь: Здається, там була літера V, я вже не пам'ятаю.

Відповідь: Уже ближче до обіду вони до нас заїхали в село. Вулицею поїхали до Київського моря, там, на городах і на полі стали, ближче до Київського моря: між Лівобережним і Козаровичами. Людей спочатку не чіпали, у самі двори не заїжджали.

Відповідь: Рахував, звичайно. Я рахував і передавав новини своїм, поки ще інтернет і світло були. Це навіть не танки, це були БТР, БМП, легке озброєння. Я так розумію, це були підрозділи, які мали би забезпечувати окупаційний режим у Києві. Це не були бойові частини, у них там не було гармат, не було мінометів, там була так звана військова поліція. Це я так думаю. Вони двома колонами заїжджали. По-моєму, перша колона 50 одиниць була, а друга 70 чи навпаки. Якраз повз мою хату проїздили, то я їх з вікна порахував.

Відповідь: Ні, перших три дні їх в селі майже не було. Вони всі там стояли на вигоні, біля моря, коло водосховища. Розуміли, що місцеві почали з села кидати координати, тоді ж були оголошені телефони і соцмережі, куди можна скидати дані про ворога. Їх наші військові почали досить влучно бомбити чи мінометами, чи чимось іншим, не знаю. Я чув, що вибухи, і чув, що вони там весь час метушаться, заводять техніку. І от 28-го, здається, вони заїхали в центр села, вже були дуже злі.

Відповідь: В основному, я бачив, що це були високоокі такі, як кажуть, азіати. Бог їх знає, хто вони такі.

Відповідь: Я бачив, що вони ідуть під парканом. Зі зброєю. Ми в хаті зачинилися. Я думав, може, пронесе, не зайдуть, але ні, вони зламали хвіртку. Вони прийшли вже, в принципі, з цим, як кажуть, злодійським інструментом, з цими ломиками. Коли зламали хвіртку, ходили, я бачив, по двору, повідкривали хлів, літню кухню — все. Навіть на горище залізли. Позазирали всюди і давай в двері гупати. І я вже зрозумів, що все одно виламають. Я вже тоді й відчинив. Вони нас вигнали на вулицю. Зайшли в хату, я з батьками живу. Нас трьох вигнали. Кажуть, мусять перевірити, чи в хаті немає шпигунів, навідників і так далі, але, по факту, вони просто вкрали два мобільних телефони, годинник мій і ліхтарик. Забирали перше, що попалося. У батьків «кнопочні» телефони були, бо я свої поховав, то й ті забрали. Мені в голову не прийшло, що вони на ті телефони позаряться.

Відповідь: До мене причепились. «Покажи, — кажуть, — есть ли татуировки?» Кажу: «Немає». Покажи, що немає. Ну і потім змушували роздягатися, щоб перевірити, чи ніде немає татуювань з українською символікою.

Відповідь: Ну ці не знали, це вже потім, як у полон потрапив, то дуже діставали. Може, і знали, Бог їх знає.

Відповідь: Здається, 27-го зранку пропало світло і пропав мобільний зв'язок, майже пропав. Треба було десь шукати місце, щоб можна було якусь есемеску відправити. Інтернет уже теж не працював.

Відповідь: Десь першого чи другого березня вже почало прилітати по будинках.

Відповідь: Так, у мій будинок прилетіло числа третього, увечері.

Відповідь: Тих, що я бачив ще до арешту, бо коли вже арештували, то в нас очі були зв'язані, у цих була зимова форма одягу. А вони ще ж приїхали десь з таких оцих глибин, то один навіть казав: «О, у вас тепло. А в нас -30». Ну, десь їх з Сибіру чи звідки вони там, чи з Забайкалля. Запам'ятав, що в них були «колорадські» ж ці стрічки на шоломах. На шоломах чи на шапках, я вже не пам'ятаю. Я ж кажу, вони з 28-го лютого почали досить агресивно поводитися. Люди бачили, що по вулиці ходять дуже повільно, отак, як вовки, озираються кругом, зі зброєю завжди. Тобто видно, що вони боялися. Боялися, що їм прилетить десь з партизанського спротиву, так би мовити. Їм же ж видно наговорили, що там будуть з квітами вітати. А виявилось, що не з квітами зовсім, і вони тоді вже були дуже морально зламані.

Відповідь: Забрали зранку третього березня. Ми з батьком йшли від сусідки, бо в нас напередодні вибило вікна й двері. У сусідки був балон, вона попросила принести якісь крупи, щоб їсти варити. Ну, батько каже: «Давай сходимо з дому принесемо, а потім повернемося». Вийшли, пройшли буквально метрів 20-30, вони (росіяни — Авт.) нам назустріч ідуть, зброю на нас наставити. У мене таке склалось враження, що вони цілеспрямовано до нас йшли, тому що ми йшли городами, а вони йшли нам назустріч. Там, крім нас, на городах нікого не було взагалі. Рання весна, там ще сиро, мокро, брудно. Наказали там лягати на землю, почали обшукувати, потім наші ж куртки через голову накинули нам. І повели на завод (в нас тут колишній завод радянський був, там зараз склади). Закрили в кімнаті.

Відповідь: Там вже, до речі, два-три чоловіки були. Виявилося, що ці чоловіки вже три дні там перебували. Ну ото кинули і нас туди, так там три дні я пробув.

Відповідь: Очі були зав'язані в усіх, руки були у всіх зав'язані, а в декого ще й ноги. Особливо в тих, хто молодший і міцніший, росіяни видно їх більше боялися цих хлопців, то взагалі їх там мотузками все тіло перев’язували. Це був просто жах, адже їх навіть у туалет не виводили.

Відповідь: Та нічого не хотіли, спочатку спитали, що я тут знімав: «Что ты здесь висматривал?». Але я кажу, що тут живу, ось кажу, за 400 м звідси, кажу, що там в мене є і документи. Але їм то «до лампочки» було, вони просто хапнули людей для заручників, мабуть, чи для обміну, Бог його знає. Нічого не закидали нікому. Єдине, у кого знайшли телефони з переписками чи з фотографіями російських танків, то тих хлопців більше били. Був серед нас хлопчина, який працював на насосній станції, то він сфотографував їхню техніку десь там коло тої станції і відправив своєму керівнику. Росіяни це побачили, то йому взагалі пальці молотком побили.

Відповідь: Так, але про це я вже дізнався у полоні. Із цього заводу мене повезли на Димер, потім на Гостомель. Його (батька — Авт.) і ще там декількох людей, таких старшого віку і хто хворіє, на щастя, відпустили.

Відповідь: Коли були в Козаровичах, то приносили воду десь раз чи два на добу, і то вони так, типу, до рота підносили, бо руки ж у нас зв'язані були. А з їжі давали такий маленький шматок вафлі, я так розумію, із сухпайка їхнього. Це вся їжа на день була. А коли до Димера перевезли, то сухпайок один на шістьох був на день.

Відповідь: Ні, це ще не в росію, там ще до росії довго було. З Димера десь10 березня нас повезли, вірніше, зачитали прізвища і повезли, у Гостомель. В Гостомелі нас тримали десь біля аеродрому. Там теж така промзона — приміщення для холодильників промислових. Приміщення без вікон. І там вже було нас, от я запам'ятав, 26 чоловік в одному холодильнику і десь так само в другому. Знову у всіх руки зав'язані, очі зав'язані. Там ми пробули до 16 травня. А 16-го зранку знову ж таки зачитали прізвища і повезли нас в Білорусь. Коли нас вигружали, то я побачив білоруські номери на вантажівці і там якась офісна будівля була, типу контори якоїсь, висів прапор їхній.

Відповідь: Ну, здогадувався. Передбачав, що на державне свято буде обмін. А 23 серпня мені сказали зранку: «С вещами на выход». Уже тоді я на 90% був впевнений, що це додому. Але, звісно, був ризик, що тебе просто в іншу тюрму відправлять або просто в іншу камеру переселять. Коли я спустився на перший поверх, ми на другому були, то мені сказали кидати речі, я зрозумів, що я вже в тюрмі не лишаюсь, а кудись їду. Але знову ж таки, куди? Мене переодягли у військову форму нашу вживану, то я вже зрозумів, що, якщо переодягають з тюремної форми у військову, якесь взуття дали старе, непотрібне, це, напевно, додому. Так і сталося. Нас везли на автозаку години дві, може, три, до аеродрому. Як я потім з'ясував, цей аеродром був під Москвою. І з цього аеродрому нас посадили у військово-транспортний літак. Але ж очі й руки були зав’язаними до останнього. Коли приземлилися, відкрилась рампа в літаку, позаду оці двері великі, куди заїжджає техніка. І я побачив автомобілі швидкої допомоги і автобуси з білоруськими номерами. Я зрозумів, що це вже кінець полону, що ми вже ближче до України.