Мова війни у поезії сучасних жінок-бійчинь

Мова війни – це феноменальне явище, це мова про війну від імені людей, що воюють і йдуть пліч-о-пліч, у яких поет може вселитися, як у фентезі, відчувати себе в тілі інших. Митець може перевтілюватись, уміє дивитись на ситуацію збоку. У віршах жінок-поеток можуть з'являтися ритми, характерні для чоловіків. Загострене відчуття небезпеки породжує химерні стани, коли душа поетки може перевтілитись у героя, який жив 300 років тому. З великого переліку імен жінок, що пишуть про війну, виокремлю чотирьох, які мають значний воєнний досвід як парамедикині, розвідниці, керівниці дронів: Мальва Кржанівська, Єва Тур, Єлизавета Жарікова, Катерина Поліщук. А також вони мисткині-музикантки, співачки, художниці. Ця особливість визначає нюансованість їхньої поезії, хоч сутнісне її поняття – створення картини війни й майбутньої перемоги.

«На війні, не дивлячись на те, що психіка блокує всі емоції, вони все рівно є», – говорить Мальва Кржанівська.

В одному інтерв'ю Оксана Забужко сказала, що нам треба вчитися мови війни, а саме нового досвіду, способу мислення відповідно до нових реалій. І все-таки – мова війни – це література перш за все. Мова війни – це відчуття війни, це спосіб, яким можна відчути і зрозуміти її. І він, цей спосіб, може бути різним: прислухатися до тих, хто там був, повірити їм на слово, тому що бойовий досвід, який вони там здобули, – важлива річ, він дасть зміст, якому варто довіритись. Це потребує від читача рішення, вибору, чину заради особистої причетності, наприклад, спробувати війну самому, а тоді переконатися й оцінити мову війни. На мою суб'єктивну думку, мова війни – це мова материнська, мова любові, мова ненависті, мова зневаги, мова побратимства, мова мистецтва, мова серця, мова звернення, мова спогадів, мова жіночності, мова молитви, мова втрат, мова віри, мова болю, мова пам'ятання.

Мотив материнської мови найвиразніше звучить у поезії та інтерв'ю Катерини Поліщук, (позивний «Пташка»):

«Українська мова та культура для росіян як для упирів часник. Це наш аргумент. Поки в нас є культура і мова – ми в безпеці. Ми точно не зникнемо як народ».

Мова ненависті й зневаги особливо гостро увиразнюється в чіткій ритміці віршів Мальви Кржанівської. У вірші-листі «Мамо, привіт...» кожна строфа закінчується моторошними фразами, що створюють образ ворогів як вселенського зла, вихідців із пекла, доля яких визначена:

Вони по собі залишають пустир. Повзуть, мов лишай, пожираючи села. Та всупереч цьому я нині весела – Веде їх на знищення їх поводир.

Вороги – «виродки з пекла», яких не жаль ліричній героїні; патріоти їх палять, як вірус чуми, побратими їх спроваджують «назад до котлів».

У цьому ж ключі висловлює не так зненависть, як зневагу Єва Тур у вірші «Граєшся зі смертю». Екзистенційний мотив, який вимовляє лірична героїня, – це буття на війні, відчуття на полі бою й поміж сиренами, бо вона

…стала достатньо дорослою, аби гратися зі смертю як з маленьким кошеням прилетить так прилетить поцілить так поцілить розлюбить так розлюбить. Рулетка з прикметником на літеру «р» гидко вимовляти але світ має знати і чути і чути і чути щодня щогодини щосекунди ім'я вбивці

Ліричній героїні не байдуже, що її чекає – життя чи смерть, вона воїн і поет, тому знає, що повинна називати світові ворога на ім'я – ворога не тільки її особисто, не тільки України, а всього світу, людства, – його ім'я Росія. А відтак продовжувати свою війну й гратися зі смертю. Проходячи службу з 2014 року парамедикинею на донецькому напрямку, Єва Тур, редакторка, художниця, поетка, мама двох дітей, сповна пізнала суть і ціну побратимства: «Тоді мені пощастило бути поруч із справжніми чоловіками, які стали й донині є моїми братами. Багатьох із них забрала війна, як і мого чоловіка та найкращого друга. Ми платимо найвищу ціну за нашу незалежність та свободу.»

Мова фронтової дружби й побратимства звучить також у віршах Єлизавети Жарікової: ностальгічний спогад про «друга К.», який дуже любив згущик/аж хотіли в труну покласти одну баночку; про «друга С.», який намагався грати на сопілці щось схоже на трелі солов'я, – і він теж у незворотній невідомості. У вірші звучить мотив самопожертви в ім'я друзів своїх. Метафорично зображено дорогу в майбутнє. Вона вузька – лиш маленький отвір, а лірична героїня готова пропустити всіх, але це тільки короткий, тривожний сон між боями.

і сниться підіймається вода – а в майбутнє пробито занадто маленький отвір всі не встигнуть пролізти – і хочеш поступитися їм дорогою – але знов телефон будить на чергування.

Коли настане перемога, вцілілі побратими, пише Є. Жарікова, будуть змикати поріділі лави й серед високих хвиль прапорів і гасел «будуть озиратися на голоси загиблих і ніяково вибачатися, що знову обізналися».

Мова війни – це мова мистецва, що обновилось на війні…

«Музикою можна лікувати посттравматичний стресовий розлад», – говорить Катерина Поліщук. Після повернення з полону вона взяла участь у телешоу «Голос країни», де виконала у фіналі пісню «Спи, маленький козачок».

Мальва Кржанівська знялася у кліпі на пісню сучасної виконавиці MELESHKO про жінок у Силах оборони України. Вона називається «Не зли дівчат ЗСУ». А Єва Тур, художниця, після перемоги України напише книгу і сама її проілюструє. Єлизавета Жарікова, професійна музикантка, пише: «У часи великих випробувань звичні, щоденні речі стають мистецтвом. Мистецтво чекати. Мистецтво вірити. Мистецтво дивитись в очі правді. Мистецтво приймати зміни в собі. Свою слабкість і неспроможність захистити, врятувати всіх, кого любиш. І мистецтво розмовляти. Особливо тонке, нюансоване, як акварельний живопис чи ноктюрн Шопена сі-бемоль мінор…» Мова пам'ятання – це феномен спогаду, який приковує увагу, як метафора – вузол, що його неможливо розв'язати. Видається, що метафора, створена генієм Єлизавети Жарікової – це найнесподіваніша, найдосконаліша рефлексія, скомпонована поеткою на війні

і триває твоє полювання і триває надщерблена ніч і зорі переблимуюються згасаючи просиш відв'язати душу від спогадів як колись баба козу десь на осяяному дитинством перетині століть вузол не розв'язується тож рубайте отут посередині на рівні серця

Пам'ять про матір є обов'язковим атрибутом поезії жінок на війні. Це пам'ять-спомин, пам'ять-вдячність, яка зігріває в той час, коли вони разом з братами «пишуть історію, спроваджують нечисть назад до котлів». Поруч теплий спогад, ніжність, любов смертної дочки до матері – безсмертного образу:

Я вдячна тобі за казки про світи, Народи, їх гонор, їх щастя і муку. Вернуся - читати їх буду онукам, А ні – замість мене читатимеш ти. Спасибі тобі за життя і за кров, У котрій нуртує неспокій дідівський. Прапращури з неба милуються військом. Їх душі вспокоєні родяться знов.

У віршах поетки творять жіночий дискурс війни. У традиції української мілітарної лірики голос сучасниць звучить потужніше за всі попередні десятиліття воєнного й національного спротиву східному загарбнику. Жіночий голос у літературі – це створення гуманістичних образів – материнства, спомину, побратимства на ніжнішому, теплішому регістрі, ніж у чоловіків. Мова війни в жіночих текстах – це дискурс про ніжність, глибину, почуття, самовідданість, вірність й усвідомлення свого обов'язку перед країною й народом. Ці вірші написані не в тиші — вони народжені в реальності війни.

Читайте тексти українських митців, цікавтеся сучасними авторами, відкривайте для себе українське слово — воно говорить про нас і для нас.